Його зовнішній вигляд: стоптані чоботи, стара вицвіла парусинова сорочка і не зовсім чисті бриджі з камзолом, типу куртки, абсолютно були несумісні з навколишньою мальовничою та витонченою райською красою природи, буйством свіжої зелені та квітів. І це сильно кидалося в очі. А головне - це його люлька, коли він курив, то замість диму виходили маленькі бульбашки, які здіймалися вгору і зникали.

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

      Діана подумала, що треба нагодувати Бертьону, та й самій перекусити було б непогано, і вони попрямували в бік до дивного господаря корчми.

      Підійшовши до нього вона навіть не встигла привітатися, як почула: "Тисяча дохлих каракатиць! - голосно сказав він. - Ви давно тут?"

      "Проїздом", - якось обережно відповіла Діана і ближче підійшла до Берти.

      "Кажучи "тут", я маю на увазі - у Підводному світі? - уточнив боцман, - у мене око відразу помітило, що ви не звідси. Зжери мене акула!"

      Несподівано, над головою в нього, зовсім поруч пролетів великий птах. Легко маневруючи в повітрі, він то здіймався високо в небо, то опускався ближче до землі, немов танцював у небесах, насолоджуючись кожною миттю свого польоту. Птах був такий величний і граціозний, що здавалося, не летів, а плив. Він парив у небі, розправивши свої потужні крила, насолоджуючись свободою, і це видовище, що зачаровує, нагадувало тим, хто дивиться на нього, про красу і свободу природи.

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

      Матрос на неї навіть не глянув. А Берта навпаки, все продовжувала дивитися їй услід і їй на мить здалося, що це зовсім не птах.

      У неї навіть промайнула думка: "Може, це й не птах? Тоді хто це? Хто ще може літати в небі?" - але голос Діани відволік малечу від цих сумнівів.

      "А, по чому це видно?" - запитала Діана у матроса. Її здивувало, як він швидко визначив, що вони не місцеві.

      "Вважайте, що це природний дар, - відповів він, - або розвинена інтуїція, яка не раз допомагала, а частіше рятувала мене з щекотливих ситуацій. Тисяча чортів! Вона підказувала мені, з якими фігурами і як треба мати справу, щоб залишитися в живих. Якір мені в горлянку і сім футів під кілем! І взагалі, побачивши вас, я подумав, що ви прибули з мого світу. Але, це навряд чи. Хоча..."

      Берта потягнула за руку Діану: "Ма, такий страшний дядько. Та ну його. Ходімо звідси! Ми не те, що тут поїмо, а він сам нас з'їсть! Ну йдемо ж!" - і малятко ще сильніше потягнуло її за руку.

      Матрос подивився на Берту: "Гей, малюк. Я не їм собак! Нізащо! М'ясо люблю, це так і давненько його не їв. Доводиться їсти рибу, щоб мені вдавитися отруйною медузою, як ця риба набридла! Але, в моєму світі, для деяких собачатина - це улюблена страва", - і матрос голосом гучним, як із труби розсміявся. Від сміху його живіт тремтів і розгойдувався, наче желе, а вуса плавно, наче дув легкий вітерець, піднімалися: то вгору, то вниз.

      "Так все, це була остання крапля мого ангельського терпіння, узагалі жодного разу не смішно, - скрививши носик, пирхнула Берта і повернулася до дороги, збираючись іти, - Ма, ти йдеш?"

      Матрос усе ще гучно сміючись замахав руками, щоб вони зупинилися: "Я ж сказав, що вам не треба мене боятися. Мене тут усі знають. Подобаєтеся ви мені, весело з вами. Зжери мене акула! Шкоди від мене немає, а допомогти я вам можу. Боцман дитину чи дітей не образить, дружина мені каракатиця! Заходьте в мою корчму: поговоримо і поїмо - я пригощаю", - сказавши так, він весь розплився в усмішці.

      "То він усе-таки боцман, - подумала Діана, - а вголос сказала, - ну що, Бертьонько, зайдемо на запрошення? У нас багато запитань, на які нам потрібні відповіді. Та й поїсти б не завадило".

      Берта все ще сердито морщачи носик сказала: "Довіри до нього звичайно немає, але поїсти - це аргумент переконливий".

      Проходячи повз боцмана, вона подивилася на нього підозрілим поглядом і скривила мордочку: "Ми не на довго. Просто не можемо відмовити на запрошення".

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

      Боцман підкупливо широко посміхнувся і відчинив двері, пропонуючи увійти.

Їжа була така ж дивно-незвичайна для корчми на дорозі, як і все навколо, дуже багато морепродуктів у різних приготуваннях: мариновані, гарячі страви і навіть засолені, а салати так взагалі всі з якихось водоростей і морських квітів. Ну просто рибний ресторан. І справді, м'ясних страв не було зовсім.

      "Жаднюга, хоч би одну маленьку м'ясну котлетку, - подумала Бертьона, - тож ні ж, самі водорості та морепродукти. Я що кіт, щоб їсти тільки рибу?"

      Боцман не заважав їм із розмовами, а коли вони вже поїли, запитав: "Як вас звати?"

      Від ситого животика, Берта подобрішала і готова була поговорити. Вказуючи лапкою вона представила: "Я - Берта, а - це Діана".

      Після цього боцман трохи підняв капелюх і сказав: "Боцман трищоглового флагманського корабля "Санта-Марія" - Сойлер. Урази мене грім!"

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

​

      Потім він узяв у долоню правої руки боцманську дудку, притиснув на ній кульку, потім напівзігнувши зверху над нею пальці, сильно подув у неї, і всі почули переливчастий свист - від глибокого й м'якого до високого й пронизливо різкого. Коли все затихло, Сойлер із захопленням в очах подивився на шокованих і приголомшених Діану з Бертою. Видно було, що він чекав від них захоплених вигуків уже після слів "Санта-Марія", але Діана з Бертою дивилися на нього спантеличено і розгублено.

      "Дух захоплює, - прийшла до тями Діана, - я відразу подумала, що ви боцман. У вас такий колоритний вигляд. Дуже здорово, вищий клас! Я знаю, що користуватися боцманською дудкою треба спеціально вчитися, а ще, що, як і багато флотських традицій, мелодії ці ніде не записують, а передають із покоління в покоління моряків на слух або особистим показом. Вище всяких похвал! У вас добре виходить".

      "Так, голосно виходить, - додала Берта, - і костюмчик що треба! Брутальненько".

      "Зачекайте, зачекайте, - наче щось згадуючи, розгублено промовила Діана. - Виходить ми з вами з одного світу?! Про себе то ми знаємо, а як ви сюди потрапили?" - подиву Діани не було меж.

      Сойлер абсолютно спокійно і незворушно відповів: "Якщо зробити висновки з того, що я бачив і чув за час перебування тут, то думаю, що потрапити сюди набагато легше, ніж це здається. Ви ж розумієте, якщо є вхід, обов'язково буде вихід".

      Берта підперши голову лапкою запитала: "А ви не пробували звідси повернутися додому?"

      "Куди?" - відповів Сойлер. - Тут час сильно сповільнюється, і не тільки години та хвилини. Період, проведений мною тут, я відчуваю як кілька років, але в нашому світі минули роки, а може й століття! Це абсолютно точно. Зжери мене акула!"

      Маленькі сльозинки почали збиратися в очах малятка. У них був: переляк, збентеження, спантеличеність і безпорадність: "Ма, - майже плачучи, звернулася вона до Діани, - тож виходить, що коли ми повернемося додому, там не буде нікого і нічого, що ми знаємо і любимо?"

      Діана сама ледве стримувалася.

      Вона обійняла Берту: "Булочка, крихітко, не треба засмучуватися. Ми ж не знаємо, як усе насправді. А, якщо Сойлер помиляється? Ось побачиш - ми впораємося. Все буде добре", - і вона поцілувала Берту в мокрий ніс.

      "А чому тут так сильно сповільнюється час. Я це прямо відчуваю, що він тече в'язко і повільно, як вода", - сумно промовила Діана.

      "Так це і є вода, - відповів Сойлер, - що б її всю кити випили!"

      Діана з Бертою одночасно подивилися на боцмана.

      "Я не зрозуміла, - сказала Діана, - у сенсі? Що значить вода? Хвилиночку, ви хочете сказати, що ми зараз перебуваємо у воді? Навколо нас насправді не повітря?"

      "Ну так, - округливши і витріщивши очі, відповів Сойлер. - Ви досі цього не зрозуміли? А те, що всі рослини колишуться в один і той самий бік, тому, що це течія, а не вітер; а те, що з труб будинків іде не дим, а повітряні бульбашки; а те, що довкола не птахи літають, а це риби плавають - це вам ні про що не говорило або ви не звертали уваги? Для вас це зазвичай таке бачити?"

      "Точно, точно, так і є, - швидко сказала Берта, - а я ніяк не могла зрозуміти, що за великий птах весь час плавно парив над нами? А це була риба?"

      Сойлер хитнув головою: "Коли ми розмовляли перед корчмою? Так це був не птах, а Манта. Їх ще називають Морським дияволом, - і він розплився в усмішці, - це мій домашній вихованець. Я врятував його від зграї акул. Не знаю, де тоді були його родичі, але він був маленький і зовсім один, а потім я залишив його в себе, прихистив і годував. Він живе тут недалеко поруч у печері й часто з'являється. Тепер він виріс, великий і сильний. І тепер уже він захищає мене, а точніше охороняє. Хоча, чесно кажучи, і охороняти-то немає від кого. У нашому з вами світі таке життя називають як "злочинність нуль". Коротше кажучи, він не один і мені не нудно".

      Діана задумливо промовила: "А... так це завдяки фальшкостюму, ми можемо комфортно почуватися у воді так, як якби ми були в повітряному просторі?"

      "Зрозуміло з його допомогою, - відповів він. - Так шановні, хтось про вас дуже сильно подбав. Фальшкостюм де попало не валяється. Треба було зробити щось значне і важливе, щоб його вам подарували. Пішов і купив - це не про фальшкостюм, а на шиї в тебе, Діано, це Розмовний кулон?"

      Діана з Бертою мовчали.

      "Гаразд, гаразд, мені все одно. А вам треба бути уважнішими", - пильно дивлячись на Розмовний кулон, сказав Сойлер.

​