Дув легкий вітерець, піднімаючи маленькі хвилі, які, наче баранчики, перекочувалися блакитною гладдю. Сонце відбивалося яскравими відблисками, і схожі вони були на дорогоцінне каміння, що погойдувалося на воді та переливалося при кожному подиху вітерця. Блискучі промені відбивалися від водної гладі золотисто-вогняною стежкою, якою завжди хочеться втекти в казковий світ. Стежкою і в небо... 
      Діана подумала, що схоже, не зрозуміло як, але вони все ж таки опинилися в такій казці. Вона колись читала припущення вчених про те, що в глибинах нашої планети є таке саме життя, як і на поверхні Землі, і що там теж світить Сонце. 
      "Ось це так! - подумала вона, - ми в підземному світі?! А вони знають про нас? Про людей і тваринний світ, який виходить, знаходиться високо над ними?" Питання летіли в голові ще швидше, ніж вони падали з Бертою. Її думки перервалися плескотом води.

​

​

 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      "Ось це життя! Мої улюблені водні процедури! Як мені цього не вистачало особливо останні п'ять хвилин", - мружачи оченята від задоволення і бризкаючи водою на всі боки радісно і голосно крикнула Берта. 
      "А десять хвилин тому тобі було комфортно і з брудними лапками? - сміючись запитала Діана. - Усе, досить бавитися. Якщо ми опинилися тут, тоді ходімо подивимося як тут живуть і хто тут живе?" 
      Вони вийшли на широку дорогу і пішли у напрямку до міста. Вони так вирішили, що це місто, бо далеко на лінії горизонту виднілися високі будівлі. 
      Пройшли зовсім небагато і несподівано біля них незрозуміло звідки, з'явився абсолютно фантастичного походження механізм, чимось схожий на машину. Вся так звана машина була зроблена, на перший погляд, з білосніжної гуми, яка, як потім стверджував її господар: "Якщо удар, зіткнення або якась інша неприємність, пов'язана з можливою деформацією, то завдяки такому покриттю, у збереженні життя можна не сумніватися. Кузов може ставати будь-якої щільності і форми, підлаштовуючись під дану ситуацію".

      Половина машини була повністю прозора, що забезпечує ідеальний огляд. Звично для нас, відчинилися так звані двері і Діана з Бертою побачили, що на них дивиться великий собака в костюмі пілота, який керує цим технічним засобом. 
      Ця істота уважно подивилася на Діану з Бертою, потім щось перемкнула на брелоку, що висів на шиї і вони почули цілком зрозумілу для них мову: "Привіт! Я Смарт. Може, нам по дорозі? Сідайте в мій дефенс - це найбезпечніший пристрій. Він прозорий, але де вас ніхто не побачить зовні". 
      "Знаєш, що я тобі скажу? - сказала маленька Бертюня наморщивши маленький носик, яка через свій зріст ледве діставала до вікна машини. - Ти так сильно схожий на "дорожнього добряка", який зовсім не добряк. І, ще невідомо, куди ти нас повезеш".

 

 
     

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      "Зачекай, малятко, - втрутилася Діана. - Знаєш, не ображайся, але ж ми справді не знайомі. Дякую за пропозицію, але ми самі дійдемо до міста". 
      "Та годі. По-перше, ми знайомі, посміхаючись у всі, як здавалося, сто ідеально білосніжних зубів, - сказав Смарт. Ви вже знаєте, як мене звати. По-друге, у місто пішки не пускають. По-третє, що дуже правдоподібно, вас схоплять і відправлять на "Контроль". І це вам нічого хорошого і приємного не принесе. А оскільки ви чужинці - навряд чи вас узагалі після перевірки та огляду відпустять".

      "Тоді нам узагалі немає сенсу йти в місто", - зауважила Діана.

       І взявши на руки Бертюню зібралася йти в протилежний бік.

       Але Смарт жестом зупинив її: "А ви знаєте, коли Біле світло закінчується, то з-під землі виходить Чорне світло і забирає ще глибше під землю все, що знаходиться на поверхні. Шансів вижити - нуль. Вам ніде буде сховатися", - схиливши набік голову і примруживши очі, сказав Смарт. 
      "Біле світло - це напевно день, а Чорне світло - ніч", - подумала Діана, - тільки щось ночі тут надто небезпечні для життя. Схоже в нас вибір не великий". 
А вголос сказала: "Добре Смарт, ми довіримося тобі і скористаємося твоєю пропозицією. Сподіваюся, що не помилилися". 
      Вони залізли на крісла, двері зачинилися і вони рушили в дорогу. Самого руху зовсім не відчувалося, наче машина стоїть на місці, але за вікном почали миготіти геть незвичні краєвиди та навіть якісь істоти, схожі на тварин. Гори і ліс, які вони бачили раніше, змінилися відкритою місцевістю. 
      Смарт показав на високу рослину і сказав: "Ось дерево, яке розкололося посередині і тепер порожнє всередині. Воно може накопичувати і зберігати в собі Біле світло. Якщо зазирнути туди, там буде світло. А поруч із ним килим білих квітів, які можуть переповзати, якщо їм спекотно, і перебувати в тіні будь-якого дерева. Ось як зараз". 
      "Нічого собі, вони влаштувалися, - усміхнувшись сказала Берта. - Це вони добре припаркувалися: затіночок і мухи не кусають". 
      "Я вам покажу багато цікавих птахів і тварин мого Світу, - продовжив Смарт, - їх багато, але не всі вони справжні". 
      Бертена не вгамовувалася: "Ні, нам штучні не треба. Це як іграшки, а я вже велика". 
      "А нещодавно, мені пам'ятається, хтось хотів замовити багато смаколиків та іграшок?" - підморгнувши малятку оком, сказала Діана. 
      "Ну так, це, ну це ж було давно, - трохи заікаючись почала Берта, - минув час і я ще підросла. Тепер я доросла". 
      "Аааа..., - протяжно відповіла Діана, - нуууууу..., якщо вже велика і доросла, то тоді все зрозуміло - які можуть бути іграшки?" - обійняла Берту і розсміялася, а потім звернулася до Смарта, - поки ми в дорозі, ти можеш розповісти нам про себе і, чому вирішив зупинитися на дорозі та запропонувати свою допомогу?" 
      "Добре, - сказав Смарт, - але потім ви мені про себе. Згодні? Як мені здається, вам є, що розповісти. Ми скоро вже приїдемо, тож коротко. Я син головного хранителя всіх знань, відомостей і фактів, які відбувалися або відбуваються в нашому місті. Звати мого батька Сеунч. Так раніше називали тих, хто приносив радісні звістки, особливо про перемогу. За своєю значимістю він перший високошляхетний вельможа після нашого правителя, ім'я якого Маїн Перший, і править він містом Бажань, куди власне ми і їдемо. Ну це коротко. А ви? Хто такі? - Смарт подивився на Берту, яка дрімала на колінах Діани. - Хто відпустив таких малюків самих?" - здивовано додав він. 
      Берта крізь сон пробурмотіла: "Сам ти маленький, а ми вже великі". 
      Діана швидко спробувала пояснити: "Вона мала на увазі, що на вигляд ми маленькі, але все розуміємо як дорослі". 
А Бертюне тихенько на вушко сказала: "Давай не будемо поки що говорити, хто ми насправді. Хто знає, може зараз для нас так краще буде. Нехай думає, що ми ще маленькі". 
      У цей час дефенс Смарта загальмував, пропускаючи незвичайних тварин, які переходили дорогу. Вони були дуже високі, на голові шерсть збилася в плоскі шматки, які були схожі на широке, кошлате довге листя, і закривали все тіло до землі, а на кінці кожного листка було синє око, що посередині чорною глибиною притягувало того, хто дивився. Коли тварина рухалася, очі погойдуючись могли дивитися одразу на всі боки. Вона здавалося не йшла, а пливла над землею, і всі її очі дивилися впритул на дефенс, що зупинився. 
      "Ось, я вам точно кажу, що дивиться він не по доброму, - насторожено сказала Берта. - Від усіх його очей у мене аж мурашки. Підозрілий, я б йому особливо не довіряла".

      "Так, - сказав Смарт, - щоразу, коли бачу листоока, дивуюся і дивуюся його вигляду. Їх багато навколо міста. Вони його охороняють. Можливо, тому мають насторожений і підозрілий вигляд. Але, це їхня так би мовити робота. Бачити так багато й одразу все навкруги не може ніхто - тільки листоглаз". 
      Берта вже прокинулася і, широко розплющивши свої гарні оченята-гудзики, не відриваючись дивилася на тварину, що переходила дорогу. 
      "Усе тіло, як попона, закриває листя й очі, - дивувалася малеча, - а ноги-то в нього є?" 
      "У листоока довгі ноги, - відповів Смарт, - які усіяні шпорами і в разі небезпеки з них вилітають голки точно в ціль. Ідеальний охоронець: сильний і надійний - не підведе!" 
      Коли всі тварини перейшли дорогу, дефенс продовжив шлях.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 
      Дорога різко повернула вбік і прямо перед ними наче з-під землі з'явилася висока стіна з широкою аркою, на якій був малюнок, складений зі слів і якихось ієрогліфів. Величезні двері були розміром як уся арка, перегороджуючи в'їзд у місто. Внизу ж, під самою стіною, що оточувала все місто, йшла смуга вогняного жовтогарячого кольору, а біля самого входу в місто були істоти, схожі на людей, але не люди. Коли дефенс Смарта наблизився до них і зупинився, вони підійшли і присіли навпочіпки.