Вона підійшла до стіни, по якій стікала вода, і зупинилася. Вода стікала рівно і спокійно і відображення було як перед дзеркалом. Діана мовчки розглядала себе. Від здивування не могла поворухнутися. Вона була розгублена і вкрай здивована своїм зовнішнім виглядом: настільки маленький зріст, наче їй було сім років! Таке перетворення справило на неї незабутнє враження!

      Діана перевела погляд на Берту: "Як? Як це розуміти? Як таке могло статися?" 
      Берта припустила: "Коли тобі було важко повзти вузьким коридором, у тебе була думка, що хочеш стати маленькою? Ну, що тоді тобі легше буде проповзти тут? Я - так! Я так одразу й подумала". 
      Діана відповіла: "Так, усе так і було, я тоді цього захотіла." 
      Берта махнула лапкою і сказала: "Ну й усе! Отримайте і розпишіться! Що попросила, те й отримала! Загалом, тобі Ма пощастило, що я розумняшка і зрозуміла, що тут за правила життя. Якщо чогось хочеш - треба про це просто подумати. Ух ти, країна бажань! Так, тоді бажаю: одну гору м'ясних смаколиків, а другу гору іграшок!" 
      Але нічого не сталося. Навколо було дуже тихо. Лише чути як Берта вже голосно облизується і погладжує свій животик, уявляючи багато замовленої смакоти. 
      "І що? І де замовлення? - сміючись, запитала Діана. - Ти, звісно, розумненька, але не все так просто. Може, тут є якісь певні місця, а не аби де, і просто треба знати, де вони розташовані, а ми, схоже, цього й не знаємо. У будь-якому разі, одне я знаю точно - нам у той коридор, звідки ми прийшли. Пішли назад! Ми й так тут затрималися". 
      "Ні! - закричала дівчинка. - Без смаколиків звідси не піду! Мені треба підкріпитися перед зворотною дорогою. Впевнена, їжа десь поруч, у мене на неї нюх та інтуїція. Немає сил, в очах темно, втрачаю свідомість, лапи не слухаються", - сказавши це, Берта повільно опустилася на землю і розкинула лапки в різні боки.

      Полежавши так дві секунди, вона підскочила і весело побігла вперед, углиб печери. 
      "Біжимо, - на ходу крикнула вона. Подивимося, що там далі! Ма, наздоганяй!" 
      "Ні! До мене! Берта не можна! Повернися! Ні!" - закричала Діана.

      Але Берту вже не було видно і їй довелося наздоганяти дівчинку. Діана щодуху побігла, щоб зовсім не загубити з поля зору Бертену. 
      Їй здалося, що бігла вона довго. Думки, наче розтривожений рій бджіл, шуміли, гуділи й стукали всередині голови про те, що треба наздогнати лабра й скоріше вибиратися звідси, що, якби вона не стала маленькою, то швидше наздогнала б її, що можливо, їх уже шукають і про те, скільки ж часу вони перебувають тут... Захекавшись, вона зупинилася, щоб перевезти дихання, й, зауважила, що поворот, за який вона бігла, зовсім до неї не наблизився. Був він зовсім поруч, але скільки б ти до нього не йшов, все одно відстань не зменшувалася. Діана подивилася на Берту, яка стояла поруч. 
      "Ти що-небудь розумієш? Що відбувається? Ти ж побігла вперед і я тебе навіть втратила з поля зору. А зараз ти стоїш біля мене? Ми що, застрягли в часі в цьому коридорі? О, тільки не це!" - прошепотіла вона. 
      "То що, їжі не буде?" - заглядаючи Діані в очі запитала Берта. 
      Діана відчула, як розпач починає накривати, ноги підкосилися, і вона опустилася на землю поруч із малятком. Обійняла Бертюню. Вона була м'яка й пухнаста, як тоді, коли вони тільки взяли її жити до себе. 
      "І що? Усе? - поставила запитання Діана, можливо, навіть більше до себе, ніж до Берти. - Які ідеї, пропозиції? Я в абсолютному шоці!" 
      Берти не було чути. Вона сиділа і дивилася, не відриваючи погляд на водоспад.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      "Ма, подивися, всі рибки на нас дивляться, - здивувалася Бертьона, - і, по-моєму, вони щось говорять, але нам не чути".

      "Давай підійдемо ближче", - сказала Діана.

      "Фу, зараз намокну і буду смердіти рибою, - скрививши ніс незадоволено сказала Берта. Рибний лабрадор - це щось новеньке!" 
      Зграйка різнокольорових рибок сяяла всіма кольорами веселки, дивовижно поблискуючи дзеркальною лускою. Вони підійшли як змогли ближче і, опустивши нижче голову, прислухалися. 
      "Повільно, повільно, повільно...", - почули вони.

      Тоді Діана з Бертою зайшли у воду і знову стали уважно слухати. 
      "Чим повільніше йдеш, тим коротший шлях", - говорили рибки. 
      Несподівано Берта як підстрибне: бризки води з рибками розлетілися на всі боки! 
      "О, я так і знала! - швидко-швидко сказала Бертена. - Ви читаєте мої думки! Легкотня! Ви просто випередили мене, я б і сама здогадалася!" 
      Діана все ще не вірячи в те, що риби можуть говорити, перервала словниковий потік Берти: "Бертюня, спокійніше, спокійніше, всі знають, що ти молодець і сама б здогадалася, що що повільніше ми будемо йти, то швидше дійдемо до повороту, але все ж таки, давай подякуємо рибкам за допомогу!"

      А потім запитала: "Може вам щось потрібно? Ми могли б вам чимось допомогти? Якось вам віддячити за підказку?" 
      "Можливо, - закивали головою рибки. Щоб жити і ні в чому не мати потреби, у нас є все: чиста вода, їжа, яка ніколи не закінчується, нам світло і немає небезпеки. Але в нас немає того, заради чого варто жити - волі! Ми не можемо звідси поплисти. Для цього в нашій водоймі потрібен Алмаз-вода". 
      "Алмаз-вода?" - перепитала Діана. 
      "Саме, - відповіла рибка з червоною лускою, яка ближче до голови ставала вогненно жовтою. - Він так називається, бо складається з води, але його можна взяти в руки. А "Алмаз", тому що він дуже дорогий і його можна придбати тільки двома способами: купити або виграти як приз. Хоча, ми забули, є ще спосіб - його можуть подарувати! Але ми перебуваємо тут, у закритому водоспаді і зрозуміло, що жоден із варіантів для нас не можливий. Нам його не отримати ніяк". 
      "А! Знаю, знаю, - втрутилася Берта, - мокрий, але можна взяти в руки - це ж лід! Я ж кажу, що тут усе просто! Легше простого!" 
      "Ні, - сказала рибка, - він цілісний, мокрий і м'який. Через нього проходить рука як через воду". 
      Берта насупила маленькі брівки: "Ось це ви навернули, а ви не тільки що це придумали? Ма, давай просто скажемо всім спасибі і, вибачте, у нас багато справ. Щасливо залишатися!"

      ...Ха-ха-ха. Діана від сміху навіть присіла. 
      "Бертюня, ну в тебе зі скромністю все нормально, - все ще сміючись, відповіла вона, - потім звернулася до рибок: "По-перше, спасибі за підказку, як швидше дійти до повороту, але, якщо не вийшло з першого разу, то тепер ми підемо дуже повільно в той бік, звідки прийшли, щоб повернутися додому. Тож вибачте, ми й раді допомогти, але нам справді в інший бік". 
      "Ма, - не вгамовувалася дівчинка, - ну дивись, дорогу назад і як звідси вийти ми вже знаємо. Давай все-таки подивимося, що за тим поворотом, куди ми першого разу так і не дійшли. Ну будь ласка! Будь ласка! Будь ласка!" - і Берта склала перед собою лапки й смішно ними затрясла. 
      Берта знала, що мамі подобається, коли вона сидить на попі, а лапки витягнуті вперед. Швидко плюхнулася на попу, хвостик убік, носик уперед і зробила такий нещасний вигляд, наче тільки заради цього повороту сюди прийшла. Вигляд був жахливо смішнючий! 
      Діана погладила Берту: "Хитрюля. Ну добре, але тільки до того повороту. Ти чуєш?" 
      Малятко швидко закивала головою на знак згоди.

      Ще раз попрощавшись із рибками вони пішли вперед. Йшли дуже-дуже повільно, ледве переставляючи ноги й лапи. І, дивно, але поворот почав наближатися! Коли вони практично вже підійшли до нього, несподівано, земля стала слизька як мокрий лід. Діана з Бертою гепнулися на неї і в одну мить з величезною швидкістю полетіли вниз. Вони з'їжджали як по водяній гірці в Аквапарку і зупинитися було неможливо. 
      Було страшно, але барвистість відчуттів від цього не знижувалася! Повз пролітали дерева і кущі, які поверталися слідом за Діаною і Бертою, які стрімко пролітали повз, і привітно махали їм своїми гілками. Але вони цього не помічали - їм було не до того... Гори і ліси, що виднілися вдалині, здавалися казковими і таємничими, як на картині, що хотілося зупинитися і пройтися. Внизу мерехтіли вогні якогось міста. І, як то кажуть: рано чи пізно, вірите ви в це чи ні, будь-яка дорога приводить до потрібного місця, до нових вражень. Залишилося тільки зрозуміти, на скільки це буде насправді "потрібне місце" і, наскільки гарними будуть враження?

​

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

      Швидкість почала знижуватися і на їхнє здивування вони вилетіли на берег величезного озера, а може, навіть невеликого моря. Діана встала, обтрусилася. Берта зробила так само. І вони підійшли до води.